Архив новостей

«Здрастуйте! Я – майстер лісу Опанасенко»

Про цю унікальну людину спочатку нам розповів директор ДП «Радомишльське лісомисливське господарство» О.М. Гладиш. Ми знали, що Олександр Миколайович серед керівників такого рівня, як він, має солідний стаж роботи – понад 20 років. З повагою говоримо йому про це, та ветеран, посміхаючись, веде своє: - Серед директорського корпусу я ніби й попереду всіх. А ось у лісі… Тут першість тримає майстер лісу нашого Білківського лісництва Дмитро Степанович Опанасенко. І, мабуть, не тільки в області, а й в Україні. Не перебільшую. Торік він відзначив своє 70-річчя і одночасно трудову дату – 50 літ роботи майстром лісу. І це – на одному місці. Уявляєте? Хіба – не подвиг? Потім директор повідав нам, що Опанасенко має, по суті, всі нагороди лісової галузі. Коли ж у минулому році він порадував ще двома ювілеями, то і в районі, і в області не так просто було вирішити, як ще відзначити цю заслужену людину і великого трудівника. Бо вже має почесні грамоти й дипломи різних рівнів. Він – і кращий майстер лісу, і природолюб, яких ще треба пошукати… Олександр Миколайович порадив обов’язково з ним зустрітися. А щоб не блукали, то попросив супроводжувати нас голову профкому лісомисливського господарства Д.В. Довгаленка. Дорогою Дмитро Володимирович додав до портрета ще й свої штрихи. - Здавалося б, усе життя живе на лісовому кордоні, — шанобливо говорив профспілковий лідер, — а нині там мешкають зі своєю дружиною. Навколо – ліс і ліс, більше з деревами бачиться, ніж з людьми. Проте відлюдьком не став. Завжди – щирий, привітний, любить пожартувати. І радий кожному, з ким доля його зведе. Самі побачите… Наш шлях лежав між гарними сосновими борами. Десь із півгодини їзди досить пристойною асфальтівкою – і наша творча група дісталася мальовничого урочища, в якому й розташувалася контора Білківського лісництва. Вона наче потопає в зеленому тумані дерев. Та поміж ними, вгорі, на якій, як потім виявилося, встановлені камери відеоспостереження. У приміщенні, очікуючи Опанасенка, якого викликали мобілкою з лісового кордону, фотожурналісти зразу оцінили пристойний рівень оптики та зумер камери спостереження. Вона на далекій відстані, обліковується це десятками кілометрів навкруги, може помітити дим чи вогнище. Ми ж зафіксували в окремих урочищах навіть випасання череди. Сучасне відеоспостереження – очі лісівників, з допомогою яких вони ефективно ведуть боротьбу з лісовими пожежами. Та ось біля контори зупиняється легковик. З нього виходить по формі вдягнути і досить підтягнутий чоловік. «Світить» сивиною та ще більше – приязною усмішкою: - Здрастуйте! Я – майстер лісу Опанасенко. Він не приховував, що йому цікаво поспілкуватися з житомирськими газетярами. Коли його попросили розповісти трохи про себе, не без гумору погодився: - Якщо треба – чого ж! Народився в тридцять дев’ятому році в селі Раївці. Це недалеко, кілометрів п’ятнадцять буде. В сорок сьомому, в ранзі дитини-школярика, вже працював у Білківському лісництві – садив сосну, заготовляв із шишок насіння. А постійну приписку в цьому лісництву одержав після закінчення сільської школи – в шістдесятому році. З тих пір до сьогоднішнього дня – у лісовій борозні. І нікуди не звертав. Ще, правда, закінчив Малинський лісо технікум, але то – трохи пізніше… Коли Дмитро Степанович, зітхнувши, мовив, що про себе він майже усе розповів, то ми подумали, що жартує. Посипалися запитання: - Ви вже п’ятдесят літ – майстер лісу. А це – не п’ятдесят днів. Не нудно з деревами? - Дорогенькі мої! – засміявся відверто. – нудно буває з деякими людьми. А з деревами – ніколи! Повірте. Бо ліс і прихистить, і вислухає, і своєю красою поділиться, і, в разі потреби, нагодує. І, зверніть увагу, не скривдить. Не те, що люди… На запитання, коли Опанасенко зрозумів, що ліс – це його доля, ветеран відповів не каламбуром: - Знаєте, я дякую долі, що подружила мене саме з лісом, а не з бісом… Вибачте, за таке порівняння. Зрозумів же, що служитиму лісу вірою й правдою досить рано, точніше – в тому ж сорок сьомому році. Тоді мою незахищену душу дитини війни вразила така подія: в нас, під Раївкою, до пня зрізали тригектарну дубову діброву. Знищили столітні елітні дерева – окрасу всього краю. Пам’ятаю, навіть плакав за нею. Місцеві селяни також сумували. А я поклявся сам собі, що ніколи не губитиму лісову вроду, що буду її лише доглядати. - І скільки за півстоліття посадили лісу? - Якось підрахували в лісництві. Вийшло близько 800 гектарів. Це дуже копітка, але благородна робота. Звісно, залучав до неї і своїх односельців, особливо школяриків. Саджанці з дитячих рук, помітив давно, приймаються і ростуть краще. Щось у цьому є, правда? Нині Дмитро Степанович доглядає понад 1200 гектарів лісу. Турбується і журиться за його майбутнє. Адже людей в окрузі все меншає і меншає. Нестача робочих рук сьогодні в лісовому господарстві – проблема номер один. Не без ностальгії зізнався: десь вичитав, що в його рідному селі в 1920 році проживали 1125 чоловік, а після війни – декілька сотень. Нині ж у ньому мешкають 85 осіб, переважно пенсійного віку… добре, що школярі допомагають. Раніше тривалий час працювала лісокультурницею з ним і його дружина Любов Іванівна, яка після того ще трудилася листоношею і в сільській раді. Журналісти на завершення розмови запитали в Опанасенка, чи має він дітей і чи хтось із них не топче, бува, його лісові стежки? - Маю двох синів. І я дуже сподівався, — відповів не без щему в голосі, — що котрийсь продовжить мою справу, адже з пуп’яночка ходили зі мною до лісу, були добрими і слухняними помічниками. Та закінчили школу і заявили чесно: «Тату, не ображайся, бо ми вирішили подати документи у військові училища. Хочемо довести, що й з лісу виходять у люди». Що я міг їм сказати? Побажав удачі. Обидва вивчились, стали офіцерами. Олег – десантником, Дмитро – сапером. Дослужились до підполковників, нині вже на пенсії. Один живе з сім’єю в Києві, другий – у Пскові. Не забувають, приїздять з онуками, яким дуже подобаються дідусеві ліси. Григорій Ткаченко, газета «Житомирщина», 19.04.2011

Комментарии запрещены.