«Здрастуйте! Я – майстер лісу Опанасенко»

размещено в: Статьи | 0

Про цю унікальну людину спочатку нам розповів директор ДП «Радомишльське лісомисливське господарство» О.М. Гладиш. Ми знали, що Олександр Миколайович серед керівників такого рівня, як він, має солідний стаж роботи – понад 20 років. З повагою говоримо йому про це, та ветеран, посміхаючись, веде своє:

— Серед директорського корпусу я ніби й попереду всіх. А ось у лісі… Тут першість тримає майстер лісу нашого Білківського лісництва Дмитро Степанович Опанасенко. І, мабуть, не тільки в області, а й в Україні. Не перебільшую. Торік він відзначив своє 70-річчя і одночасно трудову дату – 50 літ роботи майстром лісу. І це – на одному місці. Уявляєте? Хіба – не подвиг?

Потім директор повідав нам, що Опанасенко має, по суті, всі нагороди лісової галузі. Коли ж у минулому році він порадував ще двома ювілеями, то і в районі, і в області не так просто було вирішити, як ще відзначити цю заслужену людину і великого трудівника. Бо вже має почесні грамоти й дипломи різних рівнів. Він – і кращий майстер лісу, і природолюб, яких ще треба пошукати…

Олександр Миколайович порадив обов’язково з ним зустрітися. А щоб не блукали, то попросив супроводжувати нас голову профкому лісомисливського господарства Д.В. Довгаленка. Дорогою Дмитро Володимирович додав до портрета ще й свої штрихи.

— Здавалося б, усе життя живе на лісовому кордоні, — шанобливо говорив профспілковий лідер, — а нині там мешкають зі своєю дружиною. Навколо – ліс і ліс, більше з деревами бачиться, ніж з людьми. Проте відлюдьком не став. Завжди – щирий, привітний, любить пожартувати. І радий кожному, з ким доля його зведе. Самі побачите…

Наш шлях лежав між гарними сосновими борами. Десь із півгодини їзди досить пристойною асфальтівкою – і наша творча група дісталася мальовничого урочища, в якому й розташувалася контора Білківського лісництва. Вона наче потопає в зеленому тумані дерев. Та поміж ними, вгорі, на якій, як потім виявилося, встановлені камери відеоспостереження.

У приміщенні, очікуючи Опанасенка, якого викликали мобілкою з лісового кордону, фотожурналісти зразу оцінили пристойний рівень оптики та зумер камери спостереження. Вона на далекій відстані, обліковується це десятками кілометрів навкруги, може помітити дим чи вогнище. Ми ж зафіксували в окремих урочищах навіть випасання череди. Сучасне відеоспостереження – очі лісівників, з допомогою яких вони ефективно ведуть боротьбу з лісовими пожежами.

Та ось біля контори зупиняється легковик. З нього виходить по формі вдягнути і досить підтягнутий чоловік. «Світить» сивиною та ще більше – приязною усмішкою:

— Здрастуйте! Я – майстер лісу Опанасенко.

Він не приховував, що йому цікаво поспілкуватися з житомирськими газетярами. Коли його попросили розповісти трохи про себе, не без гумору погодився:

— Якщо треба – чого ж! Народився в тридцять дев’ятому році в селі Раївці. Це недалеко, кілометрів п’ятнадцять буде. В сорок сьомому, в ранзі дитини-школярика, вже працював у Білківському лісництві – садив сосну, заготовляв із шишок насіння. А постійну приписку в цьому лісництву одержав після закінчення сільської школи – в шістдесятому році. З тих пір до сьогоднішнього дня – у лісовій борозні. І нікуди не звертав. Ще, правда, закінчив Малинський лісо технікум, але то – трохи пізніше…

Коли Дмитро Степанович, зітхнувши, мовив, що про себе він майже усе розповів, то ми подумали, що жартує. Посипалися запитання:

— Ви вже п’ятдесят літ – майстер лісу. А це – не п’ятдесят днів. Не нудно з деревами?

— Дорогенькі мої! – засміявся відверто. – нудно буває з деякими людьми. А з деревами – ніколи! Повірте. Бо ліс і прихистить, і вислухає, і своєю красою поділиться, і, в разі потреби, нагодує. І, зверніть увагу, не скривдить. Не те, що люди…

На запитання, коли Опанасенко зрозумів, що ліс – це його доля, ветеран відповів не каламбуром:

— Знаєте, я дякую долі, що подружила мене саме з лісом, а не з бісом… Вибачте, за таке порівняння. Зрозумів же, що служитиму лісу вірою й правдою досить рано, точніше – в тому ж сорок сьомому році. Тоді мою незахищену душу дитини війни вразила така подія: в нас, під Раївкою, до пня зрізали тригектарну дубову діброву. Знищили столітні елітні дерева – окрасу всього краю. Пам’ятаю, навіть плакав за нею. Місцеві селяни також сумували. А я поклявся сам собі, що ніколи не губитиму лісову вроду, що буду її лише доглядати.

— І скільки за півстоліття посадили лісу?

— Якось підрахували в лісництві. Вийшло близько 800 гектарів. Це дуже копітка, але благородна робота. Звісно, залучав до неї і своїх односельців, особливо школяриків. Саджанці з дитячих рук, помітив давно, приймаються і ростуть краще. Щось у цьому є, правда?

Нині Дмитро Степанович доглядає понад 1200 гектарів лісу. Турбується і журиться за його майбутнє. Адже людей в окрузі все меншає і меншає. Нестача робочих рук сьогодні в лісовому господарстві – проблема номер один. Не без ностальгії зізнався: десь вичитав, що в його рідному селі в 1920 році проживали 1125 чоловік, а після війни – декілька сотень. Нині ж у ньому мешкають 85 осіб, переважно пенсійного віку… добре, що школярі допомагають. Раніше тривалий час працювала лісокультурницею з ним і його дружина Любов Іванівна, яка після того ще трудилася листоношею і в сільській раді.

Журналісти на завершення розмови запитали в Опанасенка, чи має він дітей і чи хтось із них не топче, бува, його лісові стежки?

— Маю двох синів. І я дуже сподівався, — відповів не без щему в голосі, — що котрийсь продовжить мою справу, адже з пуп’яночка ходили зі мною до лісу, були добрими і слухняними помічниками. Та закінчили школу і заявили чесно: «Тату, не ображайся, бо ми вирішили подати документи у військові училища. Хочемо довести, що й з лісу виходять у люди». Що я міг їм сказати? Побажав удачі.

Обидва вивчились, стали офіцерами. Олег – десантником, Дмитро – сапером. Дослужились до підполковників, нині вже на пенсії. Один живе з сім’єю в Києві, другий – у Пскові. Не забувають, приїздять з онуками, яким дуже подобаються дідусеві ліси.

Григорій Ткаченко, газета «Житомирщина», 19.04.2011